Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.
Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.
Так, відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 3 квітня 1993 року № 245 відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи.
Зазначена вище постанова поширюється на працівників – сумісників державних підприємств, установ, організацій. Зазначаємо також, що ця постанова прийнята ще до прийняття Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі — Закон № 504)
та не повністю врегульовує питання надання відпусток.
Частиною 7 статті 10 Закону № 504 визначено, що щорічна відпустка повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника може надаватися сумісникам.
Ключовим фактором для одночасного надання відпустки за основним місцем роботи та за сумісництвом є бажання працівника.
Тому, використання відпустки за основним місцем та за сумісництвом є правом працівника, а не обов’язком.
Законодавство не містить вимог стосовно того, що працівник — сумісник зобов’язаний брати відпустку за місцем роботи за сумісництвом одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Тобто, він може піти у відпустку за основним місцем роботи та продовжувати працювати за сумісництвом. Або, навпаки, взяти відпустку за місцем роботи за сумісництвом незалежно від часу відпустки за основною посадою.
Тобто, надання працівникові відпустки за сумісництвом, і можливість працювати дистанційно за основним місцем роботи є правомірним.
Дане роз’яснення не встановлює норм права та носить рекомендаційний характер.
