Як ви вважаєте, чи може робота приносити задоволення постійно? А через 5 або 10 років ваше ставлення до роботи змінюється? За ідеологією радянської влади людина повинна була працювати на одній роботі фактично все своє трудове життя. Певна річ, це не стало аксіомою, адже були випадки, коли місце роботи людина змінювала, проте це траплялося рідко. Інакше і не могло бути, бо планова економіка передбачала чітке виконання плану, а з плинністю кадрів це дуже важко виконувати.
Часи змінилися, і ринкові відносити привнесли цілком інший підхід до ведення бізнесу та участі в ньому працівників. Тож спробуймо з’ясувати, яка нинішня ситуація на українському ринку праці щодо частоти зміни місця роботи працівниками.
Більшість вітчизняних роботодавців упевнені в тому, що незамінних працівників не існує. Тому зазвичай українська корпоративна культура базується на чіткій вертикалі ведення бізнесу. Для того щоб роботодавець почув нижчу ланку працівників (особливо з питань погіршення, на їхню думку, умов і оплати праці), працівники мають постійно проходити шлях від нижчого та середнього до вищого менеджменту або ж діяти радикальними методами, а саме через страйк. Звісно, такі дії ні до чого позитивного не приводять і працівники вирішують змінювати місце роботи, шукаючи більш прийнятні умови праці та її оплату. Отже, про що може свідчити трудова книжка працівника, коли роботодавець розглядає особу на вакантну посаду?
ПРО ЗАПИСИ В ТРУДОВИХ КНИЖКАХ
Хто сьогодні вчитується в трудові книжки щодо досвіду роботи працівника? Якщо це, скажімо, не якась державна служба, медична справа чи науково-педагогічна діяльність, то, мабуть, роботодавцеві достатньо зробити лише кілька дзвінків до попередніх роботодавців, у яких працювала особа, щоб дізнатися про її компетенції. І якщо законодавство не зобов’язує роботодавця дотримуватися якихось кваліфікаційних вимог, то претендент на вакантну посаду може її обійняти.
У традиційних галузях часта зміна роботи насторожує роботодавця. Під час прийняття на роботу людина повинна деякий час адаптуватися, скажімо, близько півроку. Віддачу від прийнятого фахівця слід очікувати до кінця року його роботи.
Саме тому оптимальний час роботи кандидата на одному місці — 3–5 років. У деяких фірмах вважають, що людині, яка тривалий час пропрацювала на одному місці, складно буде адаптуватися до іншої корпоративної культури, і тому їй відмовляють у прийнятті на роботу.
Проте є й такі роботодавці, які вітають роботу на одному місці протягом тривалого часу, скажімо, 10 років і більше. Вони вважають це критерієм досвідченості, стабільності й високої лояльності. Отже, вимоги сучасних роботодавців різноманітні, й, найчастіше, суперечливі. Але в жодній компанії не визнаються так звані job-seekers (анг. шукачі роботи). До того ж з деякою мірою настороженості роботодавець ставиться до різкої зміни спеціалізації.
Скажімо, людина сьогодні керує транспортною компанією, завтра — рестораном, а відтак шукає посаду в торговельному бізнесі. На думку кадровиків, це зовсім не свідчить про високий і різносторонній професіоналізм. Навпаки, постійна зміна роботи часто сприймається роботодавцем як показник конфліктності людини або конфлікту людини в собі. Швидше за все, це нестабільна та незріла особа, яка не визначилася, чого вона хоче або не знає, як цього досягти. Роботодавцем цілком виправдано оволодівають сумніви: чи надовго такий працівник затримається на новому місці?
Не в усіх професіях, змінивши роботу, можна її урізноманітніти: кадровик, скажімо, ніколи не уникне рутини. Кожна людина, змінюючи робоче місце, керується безліччю чинників, і загальні рекомендації тут не працюють. Хіба що роботодавець сприйматиме часту зміну роботи як прагнення змін на краще, як акцент на бажанні професійного та особистісного зростання, що було складнено здійнити на попередніх робочих місцях. Проте кадровик також зрозуміє, що коли людина відмовилася від роботи у відомій та успішній компанії, то тут можна шукати якісь підводні камені. І ці камені ліпше дістати завчасно.
| Сергій Кравцов, канд. соціол. наук, ст. наук. співроб. Інституту праці і зайнятості Міністерства соціальної політики України та НАН України |
Повний текст статті — у газеті «Кадри і зарплата» № 21, 2016
