Передплати журнал

Етикет ділової мови


Основні поняття етикету

Будь-який представник ділових кіл — це обличчя установи, яку він представляє. У повсякденній роботі ділова людина здійснює чимало ділових контактів з керівником, колегами, відвідувачами, по телефону тощо. Запорукою успішних ділових контактів, ділових бесід тощо є компетентність, тактовність і володіння прийомами ведення ділової бесіди. Успішну ділову людину вирізняє мовний етикет, уміння формулювати думки, мистецтво спілкуватися, а також ввічливість та шанобливе ставлення до людини як до особистості. Життєвий досвід допомагає здобути потрібні знання та оволодіти корисними навичками. Одначе хочеться думати, що поради фахівців стануть у пригоді всім, хто хоче опанувати це мистецтво. Насамперед нагадаємо собі основні фундаментальні поняття ділового етикету.

Кваліфікованого спеціаліста в наш час ми називаємо діловою людиною. Але діловими людьми не народжуються, а стають у процесі щоденної праці, наполегливого навчання, самоосвіти, самовиховання, тобто самовдосконалення. А привабливою називають людину доброзичливу, яка поважно ставиться до інших. Це виявляється в культурі її поведінки — манерах, виразі очей, міміці обличчя, певних позах і жестах, тоні і тембрі голосу, ставленні до співрозмовника тощо.

Культура поведінки людини — це сукупність загальноприйнятих норм і форм життєдіяльності, в яких виявляються моральні цінності, уявлення про красу, вимоги здорового глузду, раціональність, а також національні звичаї та традиції.

Для людини важливо від перших кроків життя навчитися виконувати загальноприйняті норми поведінки, щоб звикнути додержувати елементарних, віками знаних, тисячоліттями повторюваних в усіх приписах правил співжиття» — додержувати їх без насильства і примусу. Як тільки ці правила засвоєні людиною, вони збагачують особистість, стають її цінними якостями, які називають культурою поведінки, або вихованістю.

Вихованість — це внутрішня і зовнішня культура людини.

Правила, що регулюють зовнішній вияв стосунків між людьми, манери, церемоніал, порядок деяких процедур тощо, мають назву етикет.

Слово «етикет» походить від французького слова etiquette і означає вироблені суспільством норми поведінки, як-от:

— форми поведінки людини в суспільстві, колективі, вдома, в побуті»;

— правила, норми ввічливості, прийняті в усіх верствах населення»;

— правила, прийняті з урахуванням національних відмінностей і національної ментальності, особливих рис громадянина держави.

Становлення поняття «етикет»

Вимоги поводитися за правилами певного оточення сягають глибин багатьох тисячоліть історії людства, зафіксовані в стародавніх писемних документах і існували до появи писемності. Жодна людська спільнота не обходилася без правил і норм поведінки та спілкування. Про це можна прочитати в античних віршованих настановах, в «Одіссеї» Гомера, в біблійному «Еклезіасті», в стародавніх легендах про богів і героїв Скандинавії. У давньоіндійському епосі «Магабгарата» (V ст. до н. е.) є такі рядки: «Вчинки інших людей, яких для себе не бажає людина, які їй неприємні, нехай не чинить іншим людям». Норми поведінки викладено і в літературних текстах cтародавнього Шумеру.

Проте країнами класичного етикету часто називають Британію та Францію, можливо, тому, що епоха чергового розквіту етикету в цих країнах ближча нам у часі, і саме їхні посібники, трактати з правил поведінки при королівських дворах ХVІ–ХVІІ ст. найповніше збереглися до наших днів. Тогочасні вимоги етикету були досить складними, тому відповідальність за дотриманням всіх тонкощів етикету покладалася на церемоніймейстера. Вихованості, культури, аристократизму, увічливості, поведінки при дворі — всього цього навчали тільки обраних. Етикет із часом зробився відмітною ознакою світської людини, показником її вихованості. У ХVІІ ст. перший посібник з етикету з’явився в Росії під назвою «Домострой».

Отже, поняття «етикет» має величезний історичний досвід, тому говоритимемо про особливості етикету на сучасному історичному проміжку, в нашій країні, ураховуючи загальнолюдські норми і правила поведінки.

Вихована людина мусить бути обізнаною з нормами етикету і дотримуватися їх у повсякденному житті. Невміння поводитися в товаристві, поважати інших призводить до напружень і конфліктів, нервових стресів, погіршення фізичного і психічного здоров’я, а зрештою, до зниження працездатності й життєвого тонусу. Етикет — це культура людини у всіх сферах життєдіяльності. Дотримуючись загальноприйнятих правил поведінки певного оточення, поважаючи гідність інших людей, захищаючи свою гідність, людина створює умови для подолання конфліктних ситуацій і досягає намічених цілей.

Манера поведінки, стиль мають важливе значення під час формування першого враження, але особистість розкривається найповніше у розмові (спілкуванні), коли дається взнаки освіченість, компетентність, ерудиція, вихованість, а також інші особисті та ділові якості.

Мова й культура перебувають в одній поняттєвій площині і, як духовні вартості, органічно пов’язані між собою.

Культура означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство впродовж своєї історії. Мова утримує в єдиному духовному просторі національної культури всіх представників народу і на його території, і за її межами. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Мова та мовні норми ділового спілкування

Мова — найістотніша ознака нації — реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координування всіх видів суспільної діяльності: виробничої сфери, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн. людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов індоєвропейської мовної сім’ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою України від 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, тому «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Термін «державна мова» з’явився в період виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах нема потреби конституційно закріплювати державну мову. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже в XIV — першій пол. XVI ст., оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

— створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості для безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих високорозвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах»;

— ефективного вивчення на усіх ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням.

Українська національна мова існує:

— у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові»;

— у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилася митцями слова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує в сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації. Розрізняють такі типи норм:

— орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень);

— графічні (передавання звуків на письмі);

— орфографічні (написання слів);

— лексичні (слововживання);

— морфологічні (правильне вживання морфем);

— синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

— стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

— пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на всіх мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові. У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Мова характеризується стилем викладення думки. Стиль (від латин. Stilus — паличка для письма). Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови — спілкування, повідомлення і діяння, впливу.

Стиль літературної мови — різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в певних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Кожний стиль мови має:

— сферу поширення і вживання (коло мовців)»;

— функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо)»;

— характерні ознаки (форма та спосіб викладу)»;

— систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не забезпечує цю другу, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, слова «акт», «договір», «наказ», «протокол», «угода» є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування. Високорозвинена сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:

— розмовний;

художній;

науковий;

публіцистичний;

епістолярний;

офіційно-діловий;

конфесійний.

Для виокремлення стилів мовлення важливе значення мають форми мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форму, хоча усна форма більш притамання розмовному стилю, а писемна — книжному. Структура текстів мовних стилів неоднакова: якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог), то для решти — переважно монолог.

Розрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Проте спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілкування в усіх його сферах і галузях. У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Нарівні з функціональними стилями, враховуючи характер експресивності мовних елементів, виокремлюються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний тощо.

Розмовний стиль — усне повсякденне спілкування в побуті, в родині, на виробництві. Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків. Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо повсякденне спілкування попередньо не планується, не визначається його мета і зміст, то ділові контакти передбачають попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися усіляких, часто не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування має найчастіше довільний інформативний характер. Ділова ж мова зазвичай не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована вирішенню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети. Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває й спонтанно обирає кожен мовець.

Художній стиль — найбільший і найпотужніший стиль української мови — можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів, надаючи їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Широко використовується у творчій діяльності, усіляких видах мистецтва, в культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний, крім інформаційної функції, впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

— епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис)»;

— ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма)»;

— драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль)»;

— комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Його призначення — викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

— власне науковий із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези, — який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти»;

— науково-популярний — застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів»;

— науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль, сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

— інформаційно-пропагандистськими методами розв’язувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми»;

— активно впливати на читача (слухача), спонукаючи його до діяльності, потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові»;

— пропагувати певні думки, переконання, ідеї, теорії та активно агітувати за втілення їх у повсякдення.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подавання інформації групується в такі підстилі:

— стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення тощо)»;

— художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо)»;

— есе (короткі нариси вишуканої форми)»;

— науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль, сфера його використання — приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад, художньої літератури, основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Сучасний епістолярний стиль став лаконічнішим (електронна пошта тощо), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль, сфера використання — релігія та церква. Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у «Біблії» та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма). Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Офіційно-діловий стиль. У статті 11 «Закону про мови в Українській РСР», затвердженого Верховною Української РСР від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІІ, записано: «…мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ, організацій є українська мова». Офіційно-діловий стиль — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Основне призначення — регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Література

Городенська К. Синтаксична специфіка української наукової мови //Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць, Вип. IV. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 11–14.

Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посібн. — К.: Каравела, 2005.

Моргунюк В. Передмова // Російсько-український словник наукової і технічної мови. — К., 1997. — С. 3

Матеріали до теми


Судова практика розгляду трудових спорів під час воєнного стану: надання відпустки без збереження заробітної плати, призупинення трудових відносин, виплата заборгованості із заробітної плати
У зв’язку з прийняттям 15 березня 2022 року Закону України № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» ...
Активність під час пошуку роботи: що варто й не варто робити, щоб зацікавити роботодавця
Роботодавці цінують ініціативних співробітників, але чи так само гарно вони ставляться до тих, хто проявляє ініціативу під час пошуку роботи ...