Про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 2 квітня 2014 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого – Патрюка М. В., суддів – Григор’євої Л. І., Гуменюка В. І., Онопенка В. В., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М., Лященко Н. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Херсонського державного університету, треті особи – ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, встановила:

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Херсонського державного університету, треті особи – ректор Херсонського державного університету ОСОБА_2, ОСОБА_3, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Позивачка зазначала, що 1 лютого 2008 року між нею та Херсонським державним університетом було укладено трудовий контракт, на підставі якого її було призначено на посаду керівника навчально-наукового інституту природознавства Херсонського державного університету на строк з 01 лютого 2008 року по 01 липня 2012 року. 01 липня 2012 року її було звільнено з роботи у зв’язку із закінченням строку дії трудового контракту. 02 липня 2012 року її було прийнято на посаду декана факультету природознавства, здоров’я людини і туризму на умовах строкового трудового договору до заміщення вакантної посади в установленому законом порядку. Також на підставі укладеного контракту від 05 січня 2011 року, її було призначено на посаду завідувача кафедри фізіології і тварин на строк з 09 січня 2011 року по 08 січня 2016 року. До того ж за сумісництвом вона обіймала посаду професора кафедри фізіології людини і тварин. Однак, наказом N 446 від 19 грудня 2012 року її було звільнено з посади декана факультету природознавства, здоров’я людини і туризму у зв’язку із закінченням строкового трудового договору на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України та звільнено з роботи за сумісництвом.

ОСОБА_1 вважає звільнення незаконним, оскільки після закінчення строку дії контракту 01 липня 2012 року з нею знов було укладено трудовий договір, а тому слід вважати, що трудовий договір з нею було укладено на невизначений строк, що унеможливлює звільнення у зв’язку із закінченням строку дії трудового договору. Крім того, її звільнено з роботи в період тимчасової непрацездатності.

Позивачка просила поновити її на роботі на посаді декана факультету природознавства, здоров’я людини і туризму Херсонського державного університету, поновити на посаді завідувача кафедри фізіології людини і тварин факультету природознавства, здоров’я людини і туризму Херсонського державного університету на умовах, визначених наказом N 256-к від 03 вересня 2012 року, стягнути з Херсонського державного університету 28619 грн. 58 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також 1000 грн. на відшкодування завданої їй незаконним звільненням з роботи моральної шкоди.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 31 травня 2013 року позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 18 липня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення позивачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4 на підтримання заяви, а також пояснення представника Херсонського державного університету ОСОБА_5, представника третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_6, третьої особи ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_7 на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту п. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Судом установлено, що 1 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та Херсонським державним університетом було укладено контракт, згідно якого ОСОБА_1 було призначено на посаду керівника навчально-наукового інституту природознавства Херсонського державного університету на строк з 01 лютого 2008 року по 01 липня 2012 року. 01 липня 2012 року ОСОБА_1 було звільнено з роботи у зв’язку із закінченням трудового договору. 02 липня 2012 року ОСОБА_1 було прийнято на посаду декана факультету природознавства, здоров’я людини і туризму на умовах строкового трудового договору до заміщення вакантної посади в установленому законом порядку. Також на підставі укладеного 05 січня 2011 року контракту ОСОБА_1 було призначено на посаду завідувача кафедри фізіології і тварин на строк з 09 січня 2011 року по 08 січня 2016 року. До того ж за сумісництвом ОСОБА_1 обіймала посаду професора кафедри фізіології людини і тварин. Наказом N 446 від 19 грудня 2012 року ОСОБА_1 було звільнено з посади декана факультету природознавства, здоров’я людини і туризму в зв’язку із закінченням строкового трудового договору згідно п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України та звільнено з роботи за сумісництвом.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що сторони при укладенні трудового договору від 2 липня 2012 року обумовили строк його дії до моменту заміщення вакантної посади у зв’язку з вимогами статті 40 Закону України “Про вищу освіту”. Крім того, апеляційний суд вказав на необґрунтованість посилання позивачки на порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України, оскільки заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності не допускається лише з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, однак у справі, що переглядається, звільнення відбулося у зв’язку із закінченням строку дії трудового договору.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року та від 10 липня 2013 року, на які заявниця посилається як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за містом судових рішень у подібних правовідносинах, судами встановлено, що між сторонами укладався трудовий договір на невизначений строк і тому звільнення позивачів з роботи на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України було визнано незаконним.

Це ж саме встановлено і в ухвалі Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 31 липня 2007 року. Крім того у цій справі судом встановлено, що звільнення проведено із ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період тимчасової непрацездатності працівника, що теж стало підставою для визнання звільнення незаконним.

Разом з тим у справі, яка переглядається, судом встановлено, що з позивачкою було укладено строковий трудовий договір, а звільнення її з роботи проведено у зв’язку із закінченням строку дії трудового договору.

Щодо посилання заявниці на її звільнення з роботи в період її тимчасової непрацездатності, то ч. 3 ст. 40 КЗпП України встановлює таку заборону лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України (п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України), а позивачку звільнено за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Отже, у зазначених справах наявні різні фактичні обставини і ухвалені в них рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, а тому відповідно до ч. 1 ст. 360 ⁵ ЦПК України задоволенні заяви слід відмовити.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360 ³, ч. 1 ст. 360 ⁵ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.