В статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 № 875-12 встановлено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я осіб з інвалідністю.
Стаття 2 зазначеного Закону визначає, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
В ході встановлення певного режиму роботи інвалідів слід мати на увазі, що важливе і вирішальне значення матимуть висновки лікарів. Не можна встановлювати повний робочий час тим інвалідам, яким такий режим не дозволено лікарями, у зв’язку з тим, що це може зашкодити здоров’ю такого працівника. При цьому треба пам’ятати, що особисте прохання чи заява про бажання працювати повний тиждень або день не має юридичної сили, якщо лікарі такий режим роботи не дозволяють.
Також слід звернути увагу на те, що працевлаштування інвалідів – це не бажання, а обов’язок роботодавців (ст. 172 КЗпП України, ст. 18 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», ст. 12 ЗУ «Про охорону праці»). Крім цього, у передбачених законодавством випадках роботодавець повинен організовувати навчання та перекваліфікацію працюючого інваліда відповідно до медичних рекомендацій стосовно його інвалідності.
Законодавство не тільки передбачає обов’язок підприємств щодо працевлаштування інвалідів, але й встановлює вимоги до кількості інвалідів, яких треба працевлаштувати роботодавцю. Відповідно до частини 1 статті 19 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», для підприємств установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця.
Джерело: lg.dsp.gov.ua
