Верховний Суд України на спільному засіданні судових палат у цивільних та адміністративних справах 23 березня 2016 розглянув справу № 6-2487цс15 про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
При розгляді була сформована така правова позиція.
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також в період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Однак відповідно до частини першої статті 3 Закону «Про відпустки» за бажанням працівника в разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
Аналіз норм в контексті колізії загальної (частини третьої статті 40 КЗпП) і спеціальної (частини першої статті 3 Закону «Про відпустки») норм дає підстави для висновку про те, що в разі звільнення працівника (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) і надання йому за його бажанням невикористаної відпустки (з подальшим звільненням) датою звільнення є останній день відпустки.
Відповідно до частини третьої статті 492 КЗпП одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган зобов’язаний запропонувати працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, в тому числі і вакантні посади осіб, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною.
Джерело: ЮРЛІГА
