Проект видавничого дому «МЕДІА-ПРО»

ПРО НАДАННЯ ГАРАНТІЙ ПРАЦІВНИКАМ, ПРИЗВАНИМ НА СТРОКОВУ ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ ДО 11 ЧЕРВНЯ 2015 РОКУ

До відділу кадрів підприємства звернулася мати колишнього працівника щодо поновлення його на роботі та виплати середнього заробітку за весь період проходження строкової військової служби. 1 квітня 2015 року згідно з поданою заявою працівника й повісткою райвійськкомату його звільнено на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП. На момент видання наказу жодних законодавчих актів, які регламентували процес увільнення від роботи працівника на період проходження військової служби під час мобілізації, не було. Такі зміни внесено в статтю 119 КЗпП лише Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року № 433-VІІ, який набув чинності з 11 червня 2015 року. Чи потрібно поновити такого працівника? Якщо так, то якими документами маємо керуватися?

Поновлювати на роботі не потрібно
Грошове забезпечення не виплачується
Працівник вправі захищати свої права в суді

За загальним правилом нормативно-правовий акт має регулювати суспільні відносини, які склалися після набуття ним чинності, тобто закон зворотної сили не має.

Під зворотною силою закону розуміється поширення дії закону на факти, що відбувалися до набуття ним чинності. Тож на факти, які відбувалися до ухвалення такого акта, він не поширюється. Як виняток, зворотну силу мають акти, про які щодо цього прямо сказано в новому законі або в акті про введення його в дію. Зворотну силу може бути надано закону й спеціальним актом, що поширює дію закону на певну територію, коло осіб, які раніше не підпадали під його дію.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року № 433-VІІ (далі — Закон № 433), внесено зміни до КЗпП) зокрема:

— пункт 3 частини першої статті 36 викладено в такій редакції: «3) призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу»;

— у частині третій статті 119 слова «призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» замінено словами «призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період», а слова «до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року» — словами «до дня фактичної демобілізації»;

— частину четверту статті 119 викладено в такій редакції: «За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв’язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

Отже, з набуттям чинності Законом № 433, тобто з 11 червня 2015 року, відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП за працівниками, призваними на строкову військову службу, теж зберігаються місце роботи, посада й середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності й у фізичних осіб — підприємців, у яких вони працювали на час призову. Тобто між роботодавцем і працівником зберігаються трудові відносини, а працівник лише увільняється від виконання виробничих або службових обов’язків на час військової служби. Таким працівникам також здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII.

Проте ні самим Законом № 433, яким унесено зміни до пункту 3 частини першої статті 36 і частин третьої і четвертої статті 119 КЗпП, ні іншими нормативно-правовими актами не передбачено надання зворотної сили Закону № 433, тобто не передбачено поширення дії цього Закону, зокрема в частині надання гарантій, передбачених частинами третьою і четвертою статті 119 КЗпП, працівникам, призваних на строкову військову службу до набуття чинності Закону № 433, тобто до 11 червня 2015 року.

Отже, гарантії, передбачені частинами третьою і четвертою статті 119 КЗпП, зокрема щодо збереження місця роботи, посади й середнього заробітку поширюються лише на працівників, що були призвані на строкову військову службу після набуття чинності Законом № 433, тобто з 11 червня 2015 року.

Роботодавець не зобов’язаний поновлювати на роботі працівника, звільненого в зв’язку з призовом на строкову військову службу до набуття чинності Законом № 433, тобто до 11 червня 2015 року. Проте такий працівник може скористатися конституційним правом на звернення до суду за захистом своїх прав. У разі ухвалення судового рішення на користь працівника роботодавець зобов’язаний буде виконати це рішення й поновити працівника, скасувавши наказ про звільнення.

Микола БОЙКО,
доцент Інституту післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Опубліковано у №5, 2016 журналу «Довідник кадровика»