Передплати журнал

«Сільський гламур» і глобалізаційний кіч


У сучасному світі кіч стає всепроникним і всеприсутнім — важко знайти таку сферу, яка була б поза впливами масової культури загалом і кічу зокрема. Жан д’Оста у своїй енциклопедії кічу був украй відвертий, коли заявляв: «Політика? Кіч. Демократія? Кіч. Диктатура? Кіч. Деколонізація? Кіч. ООН? Кіч. Спорт? Кіч. Телевізія? Кіч. Гастрономія? Кіч. Декорації? Кіч. Подвійне громадянство? Кіч. Конкурси краси? Кіч. Закордонні найманці? Кіч…». Із цим твердженням важко не погодитися, спостерігаючи за тим, як політика в Україні перемістилася на телеекран і перетворилася на шоу, як розігрується шоу-спектакль навколо «Юлиної коси» чи футбольного мундіалю, як захоплюють нашу увагу мода і гламурне світське життя.

На кіч давно перетворився і євроремонт, і конкурс Євробачення. І хоч це звучить дивно, але саме єврокіч виступає одним із важливих агентів євроінтеграції. Говорять узагалі про кіч-драйв до Євросоюзу і про те, що естетичне використання кічу слугує соціополітичним цілям і дає змогу уникати етнонаціональних конфліктів. Адже, наприклад, конкурс Євробачення презентує нам у певний спосіб різні етнонаціональні і культурні традиції, привчаючи до того, щоб показати і побачити іншого — іншу культуру, іншого виконавця (представника певної країни) у спосіб, що не викликає у нас агресивного відторгнення. Євросоюз таким чином виступає масовим опосередкованим спектаклем, уможливлюючи знайомство з різними культурними традиціями.

Прикметно, що «Дикі танці» Руслани, які здобули перемогу на Євробаченні, по суті своїй були глобалізаційним кічем — у ньому поєдналися етнічні пісні, гуцульські танці, техно-панк, примітив типу «Зени, королеви воїнів». Усе це символізувало нестримний віталізм маскультури, яка захоплює у своє коло і етнонаціональні мотиви, і поп-культуру, яка сприяє інтеграції українськості (мови, культури, звичаїв) у європейську культурну спільноту.

Взагалі, усеприсутність кічу в сучасному світі вражає, оскільки кіч — один із синонімів масової культури. Він охоплює сфери релігії, спорту, туризму. Існують різновиди утопічного порнографічного кічу, є кіч невинності і природності, фольклорний і сатаністський кіч, карнавальний і християнський кіч, кіч смерті, монструозний кіч і кіч готів, кіч нацистський, радянський, американський. Звичайно, існує й традиційний псевдофольклорний український кіч — з вишиванками, шароварами, гопаком, варениками, салом і горілкою. Але поруч із ним є ще один український кіч, досі прихований. Антін Мухарський назвав його «сільським гламуром».

Кіч — ворог культури?

Взагалі, існує певний парадокс у тому, як ми зазвичай ставимося до слова «кіч», і в тому, яку поважну роль цей кіч відіграє в нашому щоденному житті. Що ж таке сучасний кіч?

Ще у 1939 році відомий американський критик Клемент Ґрінберґ досить красномовно описав культурний феномен, якому німці дали назву «кіч»: сюди він відносить «розраховані на маси комерційні мистецтво і літературу, із властивими їм колористикою, журнальними обкладинками, ілюстраціями, рекламою, чтивом, коміксами, поп-музикою, танцями під звукозапис, голлівудськими фільмами тощо». До кічу критик зарахував і музику П.Чайковського, і живопис І.Рєпіна, і академізм, і сталінські паради, і нацистську культуру. Зрештою, кіч був розкритикований як мистецтво, що втілює підроблені емоції і підносить фальшиві цінності модерного життя. Окрім того, кіч був визнаний культурою (точніше, як малося на увазі, антикультурою) людей особливого перехідного стану, наприклад переселенців із села, які відірвалися від своєї — сільської культури і не осягнули чужої — міської культури.

Якщо звернутися до походження кічу, то тут немає чіткої ясності. Слово «кіч» (kitsch з німецької — претензійний хлам, діалектне kitschen — бруднити, verkitschen — робити дешевим, здешевлювати) з’явилося на мистецькому ринку в Мюнхені в 1860—1870 роках і означало дешеві, популярні, призначені на продаж картини і замальовки. Одна з версій походження терміна — «народжений у мистецькій студії». З часом кіч став асоціюватися не лише з картинами, а й музичними творами, а ще далі кічем стали називати всілякі імітації мистецьких речей, призначені на продаж. Імітовані картини й декоративні речі ставали товаром, і, купуючи та виставляючи їх у себе вдома, новонароджуваний клас буржуа демонстрував свою культурність, а також пристосованість культурних артефактів до щоденного, буденного побуту.

Отже, у другій половині ХІХ ст. з допомогою підробок мистецьких артефактів, які вже розцінюються не лише як речі побуту, а й як культурний капітал, що символізує соціальний статус, новонароджувана мюнхенська буржуазія прагнула зрівнятися з елітою. Таким чином первісно кіч асоціювався з об’єктами, зокрема естетично невиробленими, дешевими мистецькими речами. Разом із розширенням сфери прояву модерних форм життя, техніки, побуту, мистецтва розширюється і сфера побутування кічу і змінюється його розуміння. Стає очевидним, що кіч утворений не так речами — об’єктами, які звикло називаються кічем, але свідомістю, спрямованою на ці об’єкти, тобто сприйняттям їх як кічевих. Таким чином, кіч невіддільний від кічмена — любителя кічу, що як творець виробляє його, а як споживач готовий його купувати і щедро платити за нього. Все це означає, що кіч уже не ототожнюється лише з кіч-об’єктами, але перетворюється на кіч-рецепцію, де головним стає кічмен — суб’єкт, який творить і споживає кіч.

Така еволюція феномену кічу і його інтерпретації досить зрозуміла для Заходу. Однак у країнах пострадянського простору кіч усе ще переважно, а то й цілком сприймається так, як нас привчили бачити його при соціалізмі — як прояв «поганого», буржуазного, міщанського антимистецтва. Не має значення при цьому, що кіч займав увагу найбільших інтелектуалів ХХ століття, що на сьогодні уже досить важко визначити в позитивних категоріях і саме поняття мистецтва, оскільки впродовж минулого століття межі його постійно руйнувалися, і врешті-решт вони стали досить відносними. Тому, тільки помістивши якусь річ в уявні рамки з написом «мистецтво», цю річ і сприймаємо як мистецьку.

Зустріч із кічем: «сільський гламур»

У сучасному глобалізованому суспільстві кіч виконує важливі ролі у процесах соціальної адаптації та психологічної терапії. Зокрема кіч полегшує сприйняття «інакшого» — іммігрантів, туристів, людей різних етнокультур, квір-, лесбі- і гей-спільнот. У формах кічу інакшість постає у формах, емоційно зрозумілих, візуально доступних, барвистих, полегшуючи розуміння і комунікацію між людьми. Зрештою, кіч, який народився на зламі соціальних і культурних змін, у процесі активного переселення селян до міста і розвитку третього стану, природно несе в собі механізм пристосування до нових обставин.

Причому кіч служить засобом пристосування в досить специфічний спосіб. Він прищеплює стереотипи, гомогенізує сприйняття, колонізує нас уявленнями-мареннями. Так, по суті галюцинаторні краєвиди Африки, чайні церемонії Японії чи ярмаркове багатоголосся «Сорочинського ярмарку» увійшли в культурну пам’ять сучасної людини насамперед як кіч, і туристичне занурення в них приносить майже однакове задоволення, незалежно від різниці етнонаціональних деталей. Але при цьому важливо, що кіч показує ці об’єкти і тим самим виводить їх зі стану забуття і спокою, надає певної форми і, хоч як це парадоксально, сприяє формуванню їхньої самоцінності, а через це — пробуджує і самосвідомість. Фактично кіч показує нас світові, як, наприклад, це робить кіч «сільський гламур».

Що ж показує кіч? Новий проект Антона Мухарського «Сільський гламур», заявлений кілька років тому і продемонстрований на останньому Гогольfest-2009, знаменний передусім тим, що показує, яку роль відіграє кіч у сучасному світі. Звертаючись до традиційного кічу, Мухарський демонструє, як той видозмінюється і як привласнюється сучасною культурою. Такий проект ще раз демонструє незнищенність кічу і здатність останнього до передачі нових соціокультурних смислів.

«Сільський гламур» — монументальне полотно, що складається з сотень народних картинок, склеєних і поєднаних у ньому. На картинках — численні варіанти і цілі серії зображень — Оленка з оленем, козак із дівчиною, лебеді, чарівні храми і райські озера. Поєднані одна з одною, репродуковані і мультипліковані, кіч-картинки у «Сільському гламурі» піддаються повторній кічизації, уже не імітаційній, наслідувальній, а активній, творчій. Ідеться про повторне використання кічу, про його цитування, що служить засобом створення іншого, додаткового значення, суголосного з нинішнім глобалізаційним часом.

Сам Мухарський називає ці картинки, які здобули широку популярність у 30—60-х роках ХХ століття в малих містечках і селах центральних та північних областей України, жанром «кустарної (або базарної) картини». Ці картинки, які тривалий час розцінювалися офіційною соцреалістичною культурою як прояв «дрібнобуржуазного псевдомистецтва», А.Мухарський прагне актуалізувати по-новому, вписавши їх у контекст сучасної культури і, зокрема, трактуючи їх як мегастиль під назвою «Сільський гламур». Такий мегастиль, на його переконання, є, з одного боку, аналогічним до поп-арту, а з другого — альтернативою соцреалізму. «На відміну від єдиної офіційно визнаної мистецької релігії того
часу — соцреалізму, — твердить
А.Мухарський, — в Україні існував і розвивався «український народний поп-арт» з усіма характерними для цього мистецького напряму ознаками — тиражуванням архетипічних сюжетів, використанням яскравих (інколи технічних та синтетичних фарб), залученням у сюжети поп-образів, якими живив народну уяву трофейний (німецький та американський), а згодом індійський кінематограф, «західні поштівки», іноземні марки, етикетки з сірників тощо».

Вписуючи сільські картинки у традицію поп-арту — популярного культурного руху 1960-х років, Мухарський співвідносить їх із трендами років 2000-х, зокрема гламуром. Колекціонер, співак, художник, а також шоумен Мухарський звертає увагу на компенсаторну природу зображень на народних картинах і, фактично, ставить знак рівності між кустарними народними виробами та сучасними глянцевими журналами і популярними телесеріалами, котрі дають читачам враження про «повне» й «досконале» людське життя і котрі зачаровують уяву глядача-слухача-читача візіями красивого щастя.

Ставлячи знак рівності між гламуром і народним наївом, А.Мухарський створює вищою мірою іронічну концепцію гібридного смаку, підкреслюючи тим самим трагічно-катастрофічний сенс сучасної української культури, в якій активно прищеплюються західні, новітні, переважно урбаністичні тренди, хоча лягають вони на еклектичну, переважно сільську культурну свідомість. Це породжує легке, без домішок відчуження, зачарування чужим, іншим, модним; квінтесенцією останнього стає гламур, котрий і в західній культурі має тенденцію покривати своїм флером усі сфери життя і побуту, однак особливо агресивним стає в тих культурах, де існує величезна прірва між достатком і рівнем життя загальної маси населення. Такою є, зокрема, і сучасна Україна.

Що таке гламур? Гламур — явище глобальної масової культури. Деякі соціологи твердять, що гламур як культурний феномен існує, починаючи з першої половини ХІХ ст. і є явищем інтернаціональним як одна з прикмет суспільства споживання. Походить це слово від англійського glitz — вдавана пишнота, блиск, і вперше вжив його романтик Вальтер Скотт у 1805 році. Гламур у Скотта — магічна сила, яка перетворює сіру повсякденність на чарівну казку. За поняттям «гламур» сьогодні міцно закріпився образ красивого життя, яке не лише зачаровує своїм блиском і розкішшю, а й шокує екстравагантністю.

На пострадянському просторі гламур — це і образ-саморепрезентація нової еліти, і універсальний культ розкоші, моди, екзотичного і еротичного способу життя, рекламований мас-медіа. При цьому гламур забарвлений на пострадянському просторі в тони посттравматичної ностальгії за якоюсь аристократичною величчю. Він несе відсвіт задоволення від того, що минулися хаотичні й бідні 90-ті роки, сигналізує про причетність до західного глобалізованого світу.

«Сільський гламур» для Мухарського — передусім метафора гібридності сучасної української культури, що виникає на основі прищеплення гламурного шику і надмірності на теренах напівзруйнованого, переважно сільського етносу України.

Звідки походить «сільський гламур», а з ним — цілий пласт української культури ХХ століття? У «сільському гламурі» Мухарський виділяє три підвиди картин: (1) традиційні архетипні зразки сільського гламуру — на зразок сюжетів «Хлопець і дівчина біля колодязя», «Ховайся, Петре з Наталкою, йде мати з качалкою», «Суперниці», «Несе Галя воду»; (2) «мутаційні картини», тобто сюжети народних картин, які «мутували у щось середнє» «під впливом трофейних фільмів, німецьких листівок часів Другої світової війни, а згодом — індійського кіно та інших продуктів мас-медіа». Третю підгрупу, на його думку, становить сільський гламур у чистому вигляді, творцями якого є «прості народні художники, часто інваліди війни, люди, які окрім свого села і важкої праці нічого не бачили»; вони «малюють ідеальне «буржуйське життя» так, як вони його собі уявляють: багато золота, троянд, усе блищить, мерехтить».

Тут речі стають не функціональними, перетворюючись на знаки краси і щастя. Слоники на буфетах і лебеді, вишиті на рушниках та виткані на килимках, які стало асоціюються з кічем, стають атрибутами щастя й замінниками достатку. Вони також символізують собою «культурність».

За всіма ознаками «сільський гламур» є кічем. Тут красені-чоловіки нагадують кінозірок, але у примітивних і неприродних позах вгадується їхня ляльковість, тут традиційні російські берізки й тірольські олені служать рамкою для сумних панянок то в модних у 50-ті роки сукенках, то у псевдонародному вбранні, то в якихось псевдобаварських костюмах. Ці образи виступають знаками по-особливому зрозумілої «краси», зокрема запозиченої з кіно, листівок, журналів.

Повертаючи традиції народного лубка і народної картинки, проект «Сільський гламур» А.Мухарського відкриває нам приховані скарби популярної української культури, яка була супутником, порадником, мрією і бажанням українця впродовж довгого і не дуже щасливого ХХ століття. «Сільський гламур» справляє шокове враження: перед нами раптом відкривається затонула Атлантида — світ, якого ми не помічали досі. Цей світ існував поруч із нами, але нині зникає, а тим часом він прекрасний у своїй наївності і довірливості. Зібрані воєдино, мультипліковані, ці свідки сільського чи містечкового життя викликають шок, оскільки сьогодні вони вписуються у глобалізований світ сучасності, стають товаром, виставленим для споглядання, стають світом-видовищем, а не світом-приватністю. Ось саме це — втрачена на наших очах невинність досі захованого приватного світу — створює шоковий ефект, що виникає внаслідок поєднання краси і диявольської спокуси кічу. Послання «Сільський гламур» зорієнтоване вже не до тих, кому належали ці килимки, а до аудиторії глобалізованої, культурно пересиченої, котра спроможна зацікавитися чимось новеньким. І послання це говорить до нас про ностальгію за приватним, яке зникає в сучасному світі, опиняється під загрозою, імітується, стає виставою, видовищем, як і ті мультипліковані картинки. Кіч примушує нас побачити себе інакше.

Джерело: Дзеркало тижня