Андрій Козінчук — військовий психолог та ветеран АТО ділиться порадами, як українцям переживати страшний біль від новин
Як взагалі пережити катастрофу і як жити після того, що ми побачили в Бучі, Ірпені, Гостомелі?
Буде безглуздо, якщо їхні смерті будуть намарне. Оце найважливіше. Найбільший страх військового — що все буде намарно. Після таких втрат, після того, що ми пережили, важливо переосмислити, що взагалі відбувається і до чого ми йдемо.
Горювання — це процес, який має дуже чіткий результат. Вихід із горювання має проходити якимись діями. На різних щаблях, зокрема культурному. Те, що всередині болить, має пройти оцей процес — і в процесі цього болю і туги має наштовхнути людину на те, що вона має щось зробити. Конкретно те, що виходить в неї найкраще.
Я зустрічав багато тез, що просто опускаються руки і все втрачає свій сенс. Мені здається, що це суголосна і природна реакція, зважаючи на те, що нам довелося побачити у звільнених містах Київщини. Що робити, коли все видається марним?
Немає ніякої пігулки чи якоїсь вправи, що клац — і все стане добре. Цей момент, коли здається, що все втрачає сенс — він називається «nobody’s land» («нічия земля»). Момент спустошення. Треба цей момент пережити і далі поступово йти вгору.
Момент горювання — це момент усвідомлення свого буття і єства. Є такий маленький аспект: якби в нас була можливість поспілкуватись з людьми, які загинули, чи хотіли б вони, щоб ми постійно перебували в цій тузі?
Якщо вам погано, дуже складно, — не лишайтесь одні. З цими проблемами ми можемо бути разом, навіть помовчати. Я кажу не про психотерапевтів, а про тих людей, які можуть вас зрозуміти, бо пережили той самий досвід.
Цей процес, від заперечення до прийняття, — психіка так буде працювати. Довіряйте собі, що зможете йти далі. Ніколи не буде, як раніше, але ми зможемо стати функціональними, має тільки пройти час.
У багатьох у такі моменти посилюється провина вцілілого, про яку вже багато було сказано. Провина тих людей, які знаходяться у більш безпечних містах або не беруть напряму участь у бойових діях. Фактично тут, здається, перше бажання — це дати відсіч ворогу саме фізичну. От людям, які не є частиною ЗСУ, ТрО — як впоратися з цією провиною вцілілого?
Провина вцілілого — це провина людини, яка не визнає своєї ролі у війні.
Війна — це багатокомплексний захід, де є ті, що стріляють — це десь 10%, — а 90% сприяють тим людям, які стріляють.
Визначіться, який ви солдат, яка у вас роль, що саме ви робите. Це може бути волонтерство або заробляння грошей для бізнесу і донати в армію, або просто витрачайте гроші та сплачуйте податки, які підуть на армію.
Тільки-но ви усвідомите, що займаєте нішу у війні, — це ваша роль. Зробіть її прекрасно. У вас є своя роль, свій калібр, своя зброя — і ви навалюєте по повній. Провина вцілілого не дає сили.
Я проти того, щоб усі йшли служити. Ми будемо заважати один одному. Є частина людей, які роблять свою роботу набагато краще, ніж риють окоп. Відходьте від провини вцілілого своєю діяльністю.
Війна — це не лише стріляти. Війна — це перш за все вижити. Коли ми зможемо вижити, ми навчимось класно жити.
Ми розуміємо, що ні завтра, ні післязавтра війна не закінчиться. Як підготувати себе до бігу на довгу дистанцію, коли світ навколо часом може видаватися нестерпним?
Війна — це такий додаток до вашого життя. За час війни нам всім треба робити якісь речі, які ми звикли робити у звичайному житті. Чистити зуби, заправляти ліжко, робити чай, читати книжку. Час від часу перебігаючи у підвал або зазираючи до своїх перевірити, як справи. Просто зараз замість флетвайта у кав’ярні ми донатимо гроші на армію.
Треба усвідомити, яка тепер повсякденна рутина нашого життя. Психіка нас елементарно до цього адаптує. Якщо у вас прийняття ніяк не йде, тоді раджу вам евакуюватися у більш безпечне місце.
Рутина має стати такою, до якої ви звикнете та отримаєте від цього задоволення. Але включіть у цю рутину щось з минулого життя. Наприклад, подивіться класні фільми або прочитайте круті книжки. Навіть за час війни це можна робити, якщо ви не в окупованому місті, де відбувається гуманітарна катастрофа.
Навіть якщо війна буде тривати рік, ми зможемо бути успішними в цьому. В мене є маленький приклад — Ізраїль. Уявляєте, позиціонка вже скільки років?
Ми робимо все можливе, щоб завершити цю війну. Але завершимо ми її не політичними угодами, а саме знищенням противника. Чим ми успішно й займаємося.
Ми воюємо не перший рік. Просто тепер ми стали активніші та агресивніші. Але це тільки від нашої великої любові. Якби в нас не було цієї великої любові, ми б забили й стали «українською областю». Ми незалежні — і це прекрасно.
Джерело: СУСПІЛЬНЕ/КУЛЬТУРА
