Особам з інвалідністю забезпечується повне й рівне здійснення ними всіх прав та основоположних свобод людини в усіх сферах суспільного життя. Дискримінація осіб з інвалідністю відповідно до законодавства забороняється, у тому числі й під час реалізації ними права на працю. Саме тому особи з інвалідністю потребують створення належних умов праці та справедливого соціального захисту для того, щоб успішно інтегруватися та комунікувати із суспільством.
Яке законодавство визначає права та свободи осіб з інвалідністю?
До законодавства України, яке визначає права та свободи осіб з інвалідністю, зокрема, належать:
- Загальна декларація прав людини;
- Конвенція про права осіб з інвалідністю від 13 грудня 2006 року;
- Кодекс законів про працю України;
- Закони України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі — Закон № 875), від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі — Закон № 504) тощо.
Хто належить до осіб з інвалідністю?
Верховна Рада України у грудні 2009 року ратифікувала важливий з точки зору захисту прав працівників — осіб з інвалідністю міжнародний договір — Конвенцію про права осіб з інвалідністю від 13 грудня 2006 року (далі — Конвенція), яка, у свою чергу, проголошує створення належного права осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими.
Конвенція визначає, що до осіб з інвалідністю належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими.
Що включає право на працю осіб з інвалідністю?
Право на працю осіб з інвалідністю перш за все включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку особа з інвалідністю вільно вибрала чи на яку вона вільно погодилась, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для осіб з інвалідністю (ст. 27 Конвенції).
Що варто знати роботодавцям?
Що ж стосується роботодавців, то статтею 18 Закону № 875 передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.
Водночас за кожне робоче місце призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте такою особою роботодавці сплачують Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції відповідно до Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70.
Увага! Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об’єднань з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості одного робочого місця (ст. 19 Закон № 875).
Які документи потрібно надати роботодавцю при працевлаштуванні?
Отже, якщо особа з інвалідністю вирішила працевлаштуватись, їй необхідно надати роботодавцю такі документи:
- паспорт або інший документ, що посвідчує особу;
- трудову книжку;
- документ про освіту;
- довідку медико-соціальної експертної комісії;
- виписку з акта-огляду медико-соціальної експертної комісії, де вказується строк, група інвалідності та її причина;
- індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю, яка є обов’язковою для виконання всіма роботодавцями.
Які існують пільги при працевлаштуванні осіб з інвалідністю?
КЗпП передбачає наступні види пільг при працевлаштуванні осіб з інвалідністю:
- при прийнятті на роботу не встановлюються випробування для осіб з інвалідністю, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертної комісії;
- інвалідність є поважною причиною для розірвання трудового договору, укладеного на визначений строк;
- при скороченні чисельності або штату переважне право залишитися на роботі при рівних умовах продуктивності праці та кваліфікації надається особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
- працююча особа з інвалідністю має право відмовитися працювати в нічний час і надурочно;
- на прохання особи з інвалідністю може встановлюватись режим роботи на умовах неповного робочого дня (тижня).
До того ж, на власника покладається обов’язок організовувати навчання, перекваліфікацію, працевлаштування осіб з інвалідністю, створення для них умов праці з урахуванням медичних рекомендацій.
Про відпустки
Слід наголосити на тому, що особи з інвалідністю мають певні додаткові гарантії у наданні їм відпустки. Так, якщо право працівника на щорічну відпустку зі збереженням заробітної плати настає з моменту закінчення шести місяців безперервної роботи, то особі з інвалідністю така відпустка надається за його бажанням у зручний для нього час відповідно до Закону № 504.
Крім того, тривалість щорічної основної відпустки для працівників — осіб з інвалідністю становить:
- для осіб з інвалідністю I і II груп — 30 календарних днів;
- для осіб з інвалідністю III групи — 26 календарних днів.
Джерело: https://minjust.gov.ua
Питання виплати зарплати: що треба пам’ятати
Серед проблем, які виникають у сфері соціально-трудових відносин є порушення прав найманих працівників у процесі працевлаштування та укладання трудового договору, низький рівень оплати праці, заборгованість із виплати заробітної плати, практика застосування вимушеної неповної зайнятості, роботи в умовах неповного робочого дня (тижня), відпустки без збереження зарплати, незаконні звільнення працівників, без поважної причини тощо.
Проте питання заробітної плати поки що залишається одним з найактуальніших у зверненнях громадян.
Так, до Урядової гарячої лінії звернулася працівниця одного із підприємств м. Світловодська Кіровоградської області після того, як їй не виплатили зарплату при звільненні за кілька місяців роботи. Управлінням здійснені інспекційні відвідування підприємства і на виконання припису заборговані кошти були виплачені та компенсована втрата частини заробітної плати в зв’язку із порушенням строків її виплати в сумі 5 тис. грн.
Що треба пам’ятати!
— Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституції). Працівник має право на оплату своєї праці на підставі укладеного трудового договору (ст. 21 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці»; далі — Закон № 108).
— Оплата праці здійснюється в першочерговому порядку; своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості (ст. 97 Кодексу законів про працю (далі — КЗпП), ст. 15 і 24 Закону № 108).
— Заробітна плата повинна виплачуватися працівникові регулярно в робочі дні в строки, встановлені в колективному договорі, не рідше двох разів на місяць, не більше як через 16 календарних днів. Якщо день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше, ніж за три дні до початку відпустки (ст. 115 КЗпП; ст. 24 Закону № 108). Затримка виплати заробітної плати навіть на один і більше днів є порушенням строків виплати згідно зі ст. 115 КЗпП.
— У разі звільнення працівника, керівництво повинно провести з ним повний розрахунок, не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Якщо працедавець при звільненні працівника несвоєчасно провів з ним повний розрахунок, то відповідно до статті 117 КЗпП, підприємство повинно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку («вимушений прогул»).
Що треба знати!
У випадку затримки виплати заробітної плати працівник має право відповідно до ст. 34 Закону № 108 звертатись до роботодавця з метою компенсування втрати частини заробітної плати в зв’язку із порушенням строків її виплати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари й тарифів на послуги. Згідно із Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання провадиться компенсація втрати частини заробітної плати своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця. У разі, якщо власник, або уповноважений ним орган, чи особа, відмовиться виплачувати компенсацію, працівник має право звернутися з позовом до суду про стягнення цієї компенсації.
Відповідальність за невиплату заробітної плати
Юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, згідно зі статтею 265 КЗпП несуть фінансову відповідальність: 3 мінімальні зарплати (18 000 грн.) — за порушення встановлених термінів виплати зарплати працівникам, інших виплат, передбачених законодавством про працю, більш ніж за один місяць, виплату не в повному обсязі.
Відповідно до ст. 41 Кодексу про адміністративні правопорушення визначено адміністративну відповідальність за порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, виплату її не в повному обсязі, що тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян-суб’єктів підприємницької діяльності від 30 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
А згідно зі статтею 175 Кримінального кодексу України за безпідставну невиплату заробітної плати громадянам більше ніж за один місяць, вчинену умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, передбачається покарання у вигляді штрафу від 500 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Якщо невиплата вчинена внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, передбачається покарання у вигляді штрафу від 1 000 до 1 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Джерело: https://kr.dsp.gov.ua
