Проста відповідність чи зміни у законодавстві?

Дата публікації: 10.09.2019

Положення частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) згідно з рішенням Конституційного Суду України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019.

Трохи передісторії: працівниця була звільнена у зв’язку із закінченням строку контракту на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП у травні 2015 року. Остаточне рішення у цій справі було ухвалено лише 3 жовтня 2018 Верховним Судом України. Рішення звучало так: відмовити працівниці у позові про визнання незаконним і скасування рішення обласної ради та поновлення на роботі.

Резонанс виник через те, що звільнення відбувалося під час хвороби працівниці. Проте у постанові Верховного Суду України є посилання на пункт 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 Він роз’яснює, що правило про неприпустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина третя статті 40 КЗпП) стосується випадків, передбачених статтями 40, 41 КЗпП, та випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Натомість зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у пункті 4 статті 36 КЗпП, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених статтями 40, 41 КЗпП. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в статтях 40, 41 КЗпП або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Спираючись на тлумачення пунктів 4, 2 статті 36, частини третьої статті 40, статей 40, 41 КЗпП та ураховуючи, що спір між сторонами у цій справі виник з приводу припинення строкового трудового контракту (пункт 2 статті 36 КЗпП), а не у зв’язку із звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, норми частини третьої статті 40 КЗпП на ці правовідносини не поширюються. Крапку у судовій справі поставлено. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Але цим справа не завершилась, і пошук істини триває. Працівниця звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП, відповідно до яких не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці (це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації).

Конституційний Суд України своїм рішенням визнав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП відповідають Конституції України (є конституційними). Проте у абзацах сьомому та восьмому пункту 3 мотивуючої частини рішення зазначив, що істотними умовами укладення контракту є передбачення строку його дії, підстав його припинення чи розірвання. Таким чином, контракт укладається на строк, який встановлюється за погодженням сторін і містить чітке зазначення, коли розпочинається строк дії контракту та коли він закінчується.

Але наведене не може бути підставою для незастосування до працівників, які працюють відповідно до укладеного контракту, положень частини третьої статті 40 КЗпП. Тобто такі працівники не можуть бути звільнені в день тимчасової непрацездатності або в період перебування у відпустці, оскільки це зумовить нерівність та дискримінацію цієї категорії працівників, ускладнить їх становище та знизить реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.

Перелік підстав для звільнення з ініціативи роботодавця визначено у пункті 4 статті 36 КЗпП, і звільнення у зв’язку із закінченням терміну трудового договору до підстав, перелічених у зазначеному пункті, не відноситься.

Із ухваленням зазначеного рішення питань щодо застосування норм законодавства про працю, на жаль, не поменшало, оскільки відповідних змін до КЗпП внесено не було. Для з’ясування ситуації від імені Всеукраїнської асоціації кадровиків ми звернулися за роз’ясненнями до відповідних державних органів. Редакція журналу «КАДРОВИК.UA» ознайомить вас з ними найближчим часом.

Редакція журналу «КАДРОВИК.UA»