Відповідно до статті 6 Закону України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 року № 239/95-ВР (далі — Закон № 239) керівники підприємств, установ, організацій, командири (начальники) військових частин зобов’язані:
- сприяти установам та закладам охорони здоров’я в роботі по залученню громадян до лав донорів;
- безперешкодно відпускати з місця роботи, служби або навчання за їх заявами осіб, які є або виявили бажання стати донорами, у дні відповідного медичного обстеження і здавання крові та (або) її компонентів, за винятком випадків, коли відсутність донора на його робочому місці або місці служби у ці дні може призвести до загрози життю чи здоров’ю людей, до невиконання завдань, пов’язаних із забезпеченням оборони, безпеки держави та громадського порядку, до суттєвої матеріальної шкоди або інших тяжких наслідків;
- надавати безоплатно необхідні приміщення для взяття крові та (або) її компонентів;
- вирішувати віднесені Законом №239 до їх компетенції питання про надання донорам відповідних пільг та компенсацій.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону № 239 після кожного дня давання крові та (або) її компонентів, в тому числі у разі давання їх у вихідні, святкові та неробочі дні, донору надається додатковий день відпочинку із збереженням за ним середнього заробітку. За бажанням працівника цей день може бути приєднано до щорічної відпустки або використано в інший час протягом року після дня давання крові чи її компонентів.
Відповідно до частини 4 статті 9 Закону № 239 у разі давання крові та (або) її компонентів у період щорічної відпустки ця відпустка продовжується на відповідну кількість днів з урахуванням надання працівнику додаткового дня відпочинку за кожний день давання крові.
Підставою для надання зазначених пільг є відповідні довідки, видані донору за місцем медичного обстеження чи давання крові та (або) її компонентів.
Відповідно до статті 14 Закону № 239 особа, яка виявила бажання здати кров та (або) її компоненти, зобов’язана не пізніше ніж за три дні до дня медичного обстеження, що проводиться перед даванням крові та (або) її компонентів, повідомити письмовою заявою адміністрацію за місцем роботи чи навчання або командування військової частини, де вона проходить службу, про свій намір пройти таке обстеження і здати кров та (або) її компоненти.
У такій заяві зазначена особа має визначити додатковий день відпочинку, передбачений частинами другою та третьою статті 9 або частинами третьою та четвертою статті 11 Закону № 239.
Зазначена заява не подається у випадках, коли особа, яка виявила бажання здати кров або її компоненти, перебуває, у відпустці, відрядженні, або у разі, коли її кров терміново необхідна для надання невідкладної медичної допомоги хворому, та у випадках, передбачених частиною першою статті 19 Закону № 239.
У зв’язку з відсутністю обов’язку працівника-донора під час щорічної відпустки завчасно подати заяву про наміри пройти медичне обстеження для здачі крові і здати кров, такому працівнику доцільно буде повідомити роботодавця до закінчення щорічної відпустки про факт здачі крові, а роботодавець на підставі такої заяви має видати наказ про продовження щорічної відпустки на два дні у зв’язку з тим, що працівник став донором крові під час перебування в такій відпустці. При цьому, як і в загальному випадку, підставою для забезпечення «донорських» гарантій за місцем роботи є довідка про надання донорам пільг за формою № 435/о (ч. 6 ст. 9 Закону № 239).
У разі якщо працівник став донором крові під час перебування в щорічній відпустці, то йому надаються такі ж «донорські» гарантії, як і при здачі крові в робочий день. Тобто здача крові компенсується працівнику двома оплачуваними неробочими днями (днями відпочинку): один день надається за день медичного обстеження / здачі крові, а другий день є гарантованим додатковим днем відпочинку за донорство крові, про це йдеться мова в листах Міністерства праці та соціальної політики України від 6 квітня 2011 року № 76/13/133-11 і від 2 квітня 2010 року № 90/13/116-10.
Одночасно повідомляємо, що роз’яснення Управління Держпраці у Миколаївській області не є нормативно-правовим актом, за своєю природою носить інформаційний, роз’яснювальний та рекомендаційний характер і не встановлює правових норм.
