Законодавство не передбачає особливий порядок направлення у відрядження працівників під час карантину, тому такий порядок відбувається за загальною процедурою, встановленою Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59 (далі — Інструкція № 59) та Кодексом законів про працю України (далі — КЗпП).
Згідно з абзацем 1 пункту 1 розділу І Інструкції № 59 службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі — установа), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи за наявності документів, що підтверджують зв’язок службового відрядження з основною діяльністю установи.
Згідно зі статтею 21 КЗпП трудовий договір — це угода між працівником та установою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а установа зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Тож службове відрядження, у яке працівника направляють за розпорядженням керівника установи для виконання роботи, обумовленої трудовим договором, є обов’язковим для працівника. Водночас, як установлено статтею 31 КЗпП, керівник установи не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.
Відмова працівника без поважних причин поїхати у відрядження для виконання роботи, обумовленої трудовим договором, може розглядатись як порушення трудової дисципліни.
Також зазначаємо, що згідно зі:
- статтею 176 КЗпП забороняється направлення у відрядження вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років;
- статтею 177 КЗпП жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей з інвалідністю, не можуть направлятись у відрядження без їх згоди;
- статтею 1861 КЗпП гарантії, встановлені статтями 176–177 КЗпП, поширюються також на батьків, які виховують дітей без матері (в тому числі в разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також на опікунів (піклувальників), одного з прийомних батьків, одного з батьків-вихователів.
Крім того, повідомляємо, що на сьогодні та в будь-який інший термін працівник, що перебуває при виконанні трудових обов’язків, має право на безпечні умови праці відповідно до законодавства (ст. 6 Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII).
Разом з тим, постановою КМУ «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» від 11 березня 2020 року № 211, а також жодним законом чи підзаконним нормативним актом, постановою КМУ або Указом Президента України, необхідність утриматись працівникам від виробничих відряджень як обов’язкова вимога не визначена.
При цьому на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам повинні видаватися безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби.
Роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника вимагають їх застосування (ст. 8 Закону № 2694).
