Робочим часом вважається час, протягом якого працівник згідно із законодавством, колективним і трудовим договором, з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свої трудові обов’язки на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи – роботодавця. Це означає, що в робочий час включаються час простоїв не з вини працівника, короткочасні перерви для обігрівання та відпочинку й інші періоди, коли працівник не працював, але за ним зберігалося місце роботи і зарплата цілком чи частково. Разом з тим робочим є і час роботи понад встановлену тривалість увипадках, передбачених законодавством.
Дотримання норм трудового права щодо робочого часу і часу відпочинку є обов’язком як для роботодавця, так і для працівників. Останні зобов’язані використовувати весь робочий час для виконання трудової функції, а роботодавець – забезпечити необхідні для цього умови й організувати роботу таким чином, аби не порушувати право працівників на відпочинок.
Види робочого часу розрізняються за його тривалістю. Трудове законодавство встановлює такі види робочого часу: 1) нормальної тривалості; 2) неповний робочий час; 3) скорочений робочий час.
Скорочена тривалість робочого часу-це вид робочого часу, який встановлюється законодавством (ст. 51 КЗпП), є обов’язковим для роботодавця і оплачується як робочий час нормальної тривалості.
Скорочений робочий час встановлюється:
1) для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) 24 години на тиждень.
2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень.
Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством;
3) для окремих категорій працівників розумової праці, діяльність яких пов’язана з підвищеним інтелектуальним і нервовим напруженням у випадках, передбачених законодавством. До таких працівників віднесені лікарі, вчителі, викладачі середніх спеціальних і вищих навчальних закладів тощо.
На практиці виникають ситуації, коли необхідно розмежовувати неповний та скорочений робочий день. Зокрема:
неповний робочий день (та його тривалість) встановлюється за згодою сторін, а скорочений (та його тривалість) – встановлений законодавством тільки для окремих категорій працівників;
неповний робочий час може встановлюватися будь-якому працівнику, тоді як скорочена тривалість робочого часу встановлюється тільки для неповнолітніх; працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці; вчителів, лікарів та інших категорій;
при неповному робочому дні праця оплачується пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку, а при скороченому робочому дні – як за повний робочий день.
Відповідно до Порядку застосування Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 23.03.2001 №122, скорочена тривалість робочого тижня встановлюється колективним договором залежно від результатів атестації робочих місць за умовами праці, відповідно до Порядку проведення атестації робочих місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.1992 №442. Тобто, для того, щоб підтвердити право на скорочену тривалість робочого тижня, нееобхідно провести атестацію робочого місця за умовами праці.
Атестацію робочих місць проводить атестаційна комісія, склад і повноваження якої визначаютьсянаказом по підприємству, організації встроки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на п’ять років, за умови, якщо впродовж цього часу на підприємстві не змінювалися докорінно умови і характер праці (виробництво, робота, робоче місце).
Джерело: mk.dsp.gov.ua
